Jdi na obsah Jdi na menu
 


ТАЙНА ПОКАЯННЯ

Внутрішній біль, причиною якого є скоєний гріх, а також рішуче бажання відвернутися від гріху і звернутися до Бога, називаємо покаянням. Христос говорить: "Як не покаєтесь, усі загинете" (Лук. 13, 5). Христос підніс покаяння до гідності Тайни тоді, коли після Свого воскресіння надав Апостолам владу відпускати гріхи. (Йоан 20, 23). Цим з одного боку, дозволив Апостолам відпускати гріхи, а, з другого боку, зобов'язав вірних визнавати свої гріхи перед священиком.

Усе дійство відбувається таким чином. Грішник стає на коліна біля сповідальниці і приймає благословення від священика (при тому хреститься); після того, якщо знає, може перед сповіддю промовити такі слова: "Я, грішний чоловік, сповідаюся Господу Богу всемогутньому, єдиному у святій Трійці, Пречистій Діві Марії, святому Ангелу — хоронителю; усім Святим, і тобі, отче духовний, у всіх своїх гріхах, якими я прогнівив (ла) мого Господа Бога від святого хрещення, відколи я почала (в) розуміти, а передусім від останньої сповіді — вчинками, словом, думками та усіма своїми почуттями". Промовивши ці слова, говорить наступне: "Останній раз я сповідався (лася), напр., тиждень тому, місяць..., покуту відправив (ла) — якщо покути не відправлено, то сказати, чому; про усі гріхи сказав (ла) і жодного гріха не забув (ла)". Якщо про якийсь гріх забув (ла) сказати, то треба сказати тепер. Якщо ж якийсь гріх навмисне приховав (ла), то треба його визнати і при цьому сказати, під час скількох сповідей цей гріх навмисне приховував (ла), тому що святотатські сповіді треба повторити. Після цього сповідається в гріхах, які скоїв після останньої сповіді. Приймає розгрішення. Після сповіді цілує єпітрахиль; пізніше йде на своє місце, відмовляє покуту або готується до св. Причастя.

Тайна Покаяння є конче потрібна для спасіння кожної людини, котра після Хрещення скоїла тяжкий гріх (Трид. Соб. 6, 29).

Церква ніколи не призначає чітко визначеного часу для відпущення гріхів, — отже, грішник може в будь-який момент звернутися до Бога (Рим. Кат.). Навернення в момент смерті — це більше чудо, ніж приклад для наслідування (св. Берн.). Господь Бог, справді, обіцяв помилування тим, хто розкаявся, але не обіцяв їм, що доживуть до завтрашнього дня (св. Авг.).

Хто, соромлячись, під час сповіді замовчує тяжкий гріх, той святотатствує і не здобуває прощення гріхів. Наступні його сповіді також будуть фальшивими, доки не визнає ще раз усіх здійснених від останньої важної сповіді гріхів. Така людина отруює собі життя і ризикує померти без каяття. Щоб така людина знову повернула собі стан ласки, необхідно визнати не лише замовчуваний на сповіді гріх, але й повторити усі, принаймні смертні гріхи, про які говорилося на усіх святотатських сповідях. Сповідь — наче рахунок, у котрому одне забуте число псує увесь результат.

Св. Бонавентура дає таку пораду: сповідаючись, визнай спочатку той гріх, якого найбільше соромишся, і тоді легше буде визнати інші гріхи. Якщо ж тобі важко визнати якийсь гріх, то бодай скажи сповіднику: "Скоїв ще один гріх, але не смію його визнати". Тоді напевне священик допоможе тобі скинути той тягар із серця. Той, хто замовчує гріх перед сповідником, обдурює себе, а не Бога.

У жодному випадку сповідник не має права нічого з почутої сповіді оприлюднити. Це зобов'язання називається печаткою сповіді. Навіть якщо життю священика загрожує небезпека, він не має права зрадити тайни сповіді. Сповідник повинен мовчати і тоді, коли міг би, розповівши, запобігти найбільшому нещастю. Зрада тайни сповіді тягне за собою звільнення з посади і тяжкі церковні покарання.

Кожний християнин-католик має повну свободу у Виборі сповідника. Отже, ніхто не зобов'язаний, навіть у великодні дні, сповідатися у пароха своєї парохії, якщо не хоче (Вен. XIV); до цієї Тайни можна приступити в іншому місці.

Правдиве каяття — нелегка річ; сама сповідь, тобто щире визнання ганебних учинків (гріхів), вимагає важкої боротьби з самим собою. Проте великою є нагорода Бога. Сповідь — це акт великої покори, а якраз покірних обдаровує Бог ласкою (І Петро 5, 5).

Достойно приймаючи Тайну Сповіді, здобуваємо певні ласки. Перш за все здобуваємо відпущення усіх скоєних гріхів і вічних покарань, але не завжди — відпущення усіх тимчасових покарань (Трид. Соб. 6, ЗО; 14, 12). Тимчасові покарання ми відпокутуємо або на землі, або в чистилищі. На землі можемо їх відпокутувати таким чином: відправляючи призначену священиком покуту; добровільно виконуючи справи милосердя, молячись, дотримуючись посту та здійснюючи інші добрі справи; терпляче зносячи послані Богом страждання, навіть смерть (Трид. Соб. 14, 13); здобуваючи відпусти.

Чим щиріший наш жаль, тим більше кар за гріхи відпускається нам. Деколи Господь Бог зворушує серце людини таким великим жалем, що вона здобуває повного відпущення всякої провини й кари (Св. Тома з Акв.). Св. Дух вертається до нашого серця і повертає нам стан освячуючої ласки; усі попередні заслуги, здобуті у стані ласки, відновлюють свою вартість.

Повертаючись у стан освячуючої ласки, людина знову стає Божою дитиною, наслідником неба, і вже може чинити те, що заслуговує на вічне життя. Завдяки покаянню людина відновлює вартість усіх добрих справ, здійснених ще у стані ласки. Св. Дух наділяє нас силою, яка допомагає перебороти гріхи.

Багато людей запевняють, що після сповіді їм здається, ніби хтось зняв із плечей страшний тягар — вони відчувають себе щасливішими, ніж якби заволоділи найбільшими земними скарбами. Причиною цього є відчуття близькості Бога. Віднай­дений спокій душі є корисним і для тіла — хворі не раз одужують; тому всі Святі так наполегливо переконували хворих, щоб ті не зволікали із прийняттям св. Тайн.

Чим частіше прибираємо хату, тим вона чистіша; те ж стосується і внутрішнього стану християнина (св. Єр.). Чим частіше сповідаємося, тим швидше позбуваємося диявола, котрому нелегко повернутися до людини, яка відганяє його сповіддю (Гунольт). Душа людини, котра раз на рік сповідається, подібна до хати, з якої лише один раз на рік вимітають сміття. У годину випробувань із такою людиною може статися те саме, що й з Авесаломом у лісі, котрий лише раз на рік підстригав волосся (II Сам. 14, 16). Це безумство, що ми про свою душу дбаємо менше, ніж про взуття; взуття чистимо часто, а душі дозволяємо перебувати у скверні гріха (св. Золот.).

Для того, щоб достойно прийняти Тайну Покаяння, ми повинні дотримуватися наступних умов. Тут ми повинні наслідувати блудного сина. Відчувши на собі вплив Св. Духа, відразу розмірковує над усіма своїми помилками і усвідомлює шкоду, заподіяну ними (іспит совісті). Усвідомлює також, що він був дуже невдячним щодо батька і глибоко шкодує про це (жаль). Зрештою вирішує повернутися до батька і розпочати нове, праведне життя (рішення виправитися). Дійсно повертається додому, до батька, падає йому в ноги, визнає свої провини і просить прощення (сповідь). Не бажає називатися сином, а лише слугою свого батька (надолуження). Батько обіймає його і цілує (розгрішення), і починається гучна забава і бенкет (св. Причастя).

Іспит совісті треба починати із звернення за допомогою до Св. Духа. Під час іспиту совісті треба забути про любов до себе і пробудити щире бажання пізнати власні помилки. Найлегше пригадувати собі скоєні гріхи, співставляючи свої вчинки з десятьма заповідями Божими, церковними заповідями, головними гріхами, пригадуючи обов'язки свого стану. Про тяжкі гріхи треба сказати, як часто ми їх скоювали. Повсякденні гріхи можна зовсім обминути під час сповіді; однак не зашкодить, якщо ми визнаємо їх (Трид. Соб. 14, гл. 5). Однак, не один чинить навпаки, тобто замовчує тяжкі гріхи, зате старанно дошукується повсякденних гріхів. Така людина є фарисеєм, котрий ковтає верблюда, а відціджує комаря (Мат. 23, 24). Іспит совісті перед сповіддю буде легше зробити, якщо кожного вечора перевіряти свою совість.

Ми повинні щиро жалкувати, що скоїли той чи інший гріх. Нам повинне спричиняти біль усвідомлення, що ми образили Бога. Будь-яка образа Бога повинна стати для нас неприйнятною. Щиро жалкувала Магдалина, котра, плачучи, впала до ніг Ісуса Христа (Лук. 7); а також Петро, який гірко заплакав, коли усвідомив, що він відрікся Спасителя (Мат. 26, 75). Правдивий жаль повинен стосуватися Бога; він називається надприродним, бо походить із віри у світ невидимий, надприродний. "Коли те, що раніше тебе тішило, тепер завдає страждань і мук, тоді відчуваєш правдивий жаль" (св. Авг.). Щирий жаль повинен з'єднатися з упованням на Боже милосердя; Інакше був би розпачем, як це трапилося з Юдою. Правдивий жаль не раз виявляється назовні через сльози жалю. Петро оплакував свій гріх протягом усього життя, і від сліз на його обличчі з'явилися дві глибокі борозни. Правдивого жалю досягаємо тоді, коли зрозуміємо, що, згрішивши, ображаємо безмежну велич Бога і засмучуємо нашого улюбленого Отця і найбільшого Добродія.

Придивись до мільйонів небесних тіл, до безлічі людей на землі, згадай незліченність духів і т.д., і подумай, якого могутнього Творця, якого могутнього Царя, яку Велич ти образив! Замислись далі над великою любов'ю небесного Отця до тебе, з якої жертвував за тебе Свого найдорожчого Сина (Йоан 3, 16).

Той жаль, котрий походить із чистої любові до Бога, називаємо досконалим жалем. Хто пробудить у собі такий жаль, відразу, ще перед сповіддю, отримує відпущення гріхів (Трид. Соб. 14, гл. 4). З досконалим жалем пов'язане бажання висповідатися. Досконалий жаль треба часто пробуджувати в собі, особливо в годину смерті і в небезпечні для життя моменти. Коли з якихось причин ти тяжко образиш Бога, відразу пробуди в собі досконалий жаль. Також ніколи не лягай спати, не розпочинай щоденної праці, не відправляйся в подорож, якщо не забезпечиш собі наперед спасіння досконалим жалем. Християнин також зобов'язаний, під загрозою смертного гріха, пробудити в собі досконалий жаль у хвилину смерті, якщо має на совісті тяжкий гріх і не може висповідатися.

Правдивий (хоча й недосконалий) жаль також є тоді, коли шкодуємо про скоєні гріхи з огляду на справедливе Боже покарання, якого повинні за них сподіватися.

Згадай про страшне покарання грішних Ангелів, перших людей, мешканців Содому, сучасників Ноя і т. д. Зваж, якими страшними є кари пекла. І якщо б ти навіть не потрапив до пекла, то не уникнеш покарання чистилища. Там відчуєш біль, який є гострішим від будь-якого болю на землі ( св. Тома з Акв.), сильнішим, аніж усі страждання Мучеників (св. Авг.). Отже, замислись, що чекає тебе за образу Бога! Чи так приємно тобі ображати Бога? Вирази свій жаль. Єдиний ключ до Божої ласки — це жаль за скоєні гріхи.

Ми повинні твердо вирішити, виправитися, тобто прагнути за допомогою Божої Ласки уникати будь-якого гріха і будь-якої небезпечної нагоди до його скоєння. "Доки, однак, не відокремиться воля від гріха, доти не може бути відпущений ані смертний гріх, ані гріх повсякденний" (св. Тома з Акв.). Також обов'язковим є тверде рішення уникати будь-якої небезпечної нагоди до скоєння гріха (напр., п'яниця повинен рішуче уникати корчми і т. п.). Однак, треба пам'ятати, що найтвердіших намірів не вистачить надовго, якщо Бог не допоможе. Тому, приймаючи якісь рішення, ми не повинні повністю покладатися на свої власні сили (як це робив Петро), але насамперед мусимо сподіватися на Божу ласку і щиро просити її.

Свої гріхи ми повинні визнати таємно. Під час сповіді повинні говорити так тихо, щоб, окрім священика, ніхто з присутніх не чув нас. Священик також повинен говорити тихо. Хто під час сповіді намагається виправдатися, чинить нерозумно, як перші люди, котрі хотіли відсунути від себе заподіяний гріх, і тому Бог призначив їм таку тяжку покуту. "Коли ти сам себе звинувачуєш, — Бог тебе виправдовує, але коли ти себе виправдовуєш — Бог тебе звинувачує" (св. Авг.). На сповіді ми повинні визнати бодай смертні гріхи і цього достатньо. Дуже погано, коли той, хто сповідається, замовчує саме смертні гріхи і визнає лише повсякден­ні. — Дуже корисно, крім смертних гріхів, визнавати на сповіді гріхи повсякденні.

Сповідаючись у повсякденних гріхах, позбуваємось більшої частини тимчасових покарань (св. Бонав.), а також здобуваємо внутрішній спокій, бо деколи нам важко визначити, чи той чи інший гріх тяжкий чи легкий. Якщо хтось не має на совісті жодного важкого гріха, під час сповіді повинен визнати хоча б один повсякденний гріх, або назвати якийсь важкий гріх, з якого вже висповідався, бо інакше священик не зможе дати йому розгрішення.

Ми повинні надолужити за гріх, тобто докладно відправити покуту, яку наклав на нас сповідник. Священик під час сповіді не лише звільняє грішника від гріха, але й призначає покаянні справи, які протистоять негативним нахилам грішника: скупому — давати милостиню, непоміркованому — призначає піст і т.п. Ніщо так добре не викорінює гріхів, як молитва, піст і милостиня, бо саме ці доброчесності переборюють протилежні їм головні недобрі потяги людей: похіть очей, похіть тіла і похіть духа, або гордівливість (Трид. Соб. 1.4, гл. 8). У перші роки християнства церква накладала дуже тяжкі покути, напр., піст на хлібі і воді, відмова від м'яса і вина, неприйняття св. Причастя, привселюдне визнання своїх гріхів і т.п. Такі покарання тривали протягом кількох місяців і навіть тяглися роками, деколи аж до смерті. Сьогодні священики накладають переважно дуже легкі покути, які зовсім не відповідають тим покаранням, які ми заслужили. Тому ми повинні самі добровільно чинити різні покаянні справи, зменшуючи собі цим майбутні покарання в чистилищі.

Деколи сповідник наказує відшкодувати заподіяне зло або завдані моральні збитки: той, хто забрав чуже добро, повинен повернути його або винагородити заподіяну кривду; той, хто образив іншого, зобов'язаний попросити в нього пробачення і т. п.

Ми повинні також здійснювати добровільні покаянні справи і терпляче зносити незгоди життя, спокутуючи цим якнайбільше тимчасових покарань за гріхи (Трид. Соб. 14, гл. 9).

Сповідь сприяє кращому пізнанню людиною самої себе, тренує її сумління, приносить задоволення, зміцнює характер і вдосконалює духовність. Саме тому говорить Пій V: "Дайте мені добрих сповідників, і я зміню лице землі".